Знаю, що більше ніхто і ніщо не зможе навіяти мені пристрасть. Розумієш, почати когось любити – це ціла справа. Потрібна енергія, цікавість, засліплення… Спочатку буває навіть така хвилина, коли треба перестрибнути прірву: варто замислитись, і цього вже не зробиш. Я знаю, що більше ніколи не стрибну.

Іноді мені нестерпно без тебе. А іноді мені байдуже, чи побачимося ми знову. Справа тут не в моралі, а в тому, скільки людей здатна винести.

Кожного вечора я закриваю очі, я повертаюся до пошуку тебе.

Вона не мала ні друзів, ні ворогів: перші її не виносили, другі — не виживали.

Не з бідності я забув про вино,
Не з страху зовсім опустився на дно.
Пив вино я, щоб серце весело наповнити,
А тепер моє серце - тобою повно.

Цікаве це явище – почуття розчарування. Воно здатне спонукати у розчарованому найгірше, що в ньому є. Розчаровані немовлята схильні кидати їжу аби куди й влаштовувати пачкотню. Розчаровані громадяни схильні стратити королів та королів та влаштовувати демократію.

Жінка, яка не любить недоліків свого чоловіка, не любить його самого.

Іноді мені хочеться читати твої думки, щоб дізнатися, що ти відчуваєш до мене.

- Ти не романтик, так?
— Мабуть, ні. До того ж я зрозумів, що розлюбив її.
- Як у тебе все просто: любив - розлюбив.
— Але найчастіше буває, Тамріко. І жодних глибинних філософій: людина спочатку любить, а потім не любить.
Як сумно, що він мав рацію. Якось ти прокидаєшся від дивного присмаку в роті і ніяк не можеш заснути знову. Подушка незручна, чай  занадто міцний, погода - мерзенна. Ти прислухаєшся і раптом розумієш: це кохання більше немає. І чим сильніше було почуття, тим несподіваніше воно зникає, йдучи мовчки, без валізи і не дивлячись у вічі. Було і минуло.
Хтось відпускає почуття одразу, так само спокійно. Інші стають перед дверима і ще кілька місяців, а то й років істерично кричать«Не пущу!». Так і стоять у дверях - ні вперед, ні назад.

Тільки-но глянувши на нього, забувала про все і тяглася до нього, як під впливом магніту.