І все-таки він не втік, цей хлопчик, якого вчителі та рідні одностайно вважали за здатне на все; його вороги, самі того не знаючи, здобули над ним гору: підліток зазнає поразки від того, що дає переконати себе у своїй нікчемності.

Чомусь ми аналізуємо свої поразки набагато докладніше, ніж свої успіхи.

Важливо не те, чи ми програємо у грі, важливо, як ми програємо і як ми завдяки цьому змінимося, що нового винесемо для себе, як зможемо застосувати це в інших іграх. Дивним чином поразка обертається перемогою.

Не те, щоб я зовсім не розумів тих, хто ненавидить програвати. Але сам я вже давно помітив, що мені, загалом, наплювати, хто виграє, а хто програє. Таким я був у дитинстві, таким же залишився, коли подорослішав, і навряд чи змінюсь. Перемога на мене чекає або поразка - це зовсім неважливо. Набагато важливіше відповідати своїм власним, мною встановленим стандартам.

Об'єднує лише перемога. Поразка не тільки роз'єднує людей, а й приводить людину в розлад із самим собою.

Коли мені важко, я завжди нагадую собі про те, що якщо я здамся, то краще не стане.

Щоб перемогти, треба виявитися переможеним.

Перша поразка найболючіша.

Людину не можна перемогти доти, доки вона сама не визнає свою поразку.

Коли ми розуміємо, що змінились? Коли життя стає чужим? Ми хочемо бути сильнішими, жорсткішими, небезпечнішими. Але кожна з цих якостей набувається в певних умовах. Вони не з'являються з повітря. Чи не виникають просто так. Щоб стати рішучим, міцним і розважливим, потрібно пройти через безліч випробувань і потрібно не лише вигравати, а й зазнавати поразок, інакше не буде сенсу.
То чи справді це добре – стати жорстоким? Розважливим? Холодним? Людинастає черствим через багато обставин, і потім вже не може знову стати теплим і довірливим. Якщо ти небезпечний, то тебе встигли зламати. Значить, тобі було в сотні разів болючіше, ніж тим, хто тебе оточує. І тому ти навчився відрізнятись від них. Ти став сильнішим лише від того, що більше нікому не довіряєш і ні в кого не віриш.