— Він такий схожий на вас...
— На вашу думку, ми не знаємо!? Він це я! Той самий вогонь, та ж лють, енергія, безжальні амбіції. Я дивлюся на нього та бачу себе! Як я можу його полюбити!
— Ти не любиш себе, батьку? Ми повинні ненавидіти один одного?... Батько, прошу, відкрий мені своє серце.
— Все, що я міг дати сім'ї, — я поклав на вівтар владолюбства та амбіцій. Храм, збудований на гнилому фундаменті. Думаєш, я дозволю тобі йти тим самим шляхом? Я не можу...

— Фаїно Георгіївно, на що схожа жінка, якщо її поставити нагору ногами?
- На скарбничку.
- А чоловік?
- На вішалку.

Дивна річ, про які різні речі можуть думати люди, сидячи поруч в одному візку! Їхні почуття однакові, ті самі картини пролітають перед їхніми очима, а в думках вони  не мають нічого спільного.

Половина неправильних висновків, до яких приходить людство, досягається зловживанням метафорами та помилковою загальною подібністю або уявною подібністю для справжньої ідентичності.

Як схожий наш Рим на макет гармати - тендітна ілюзія твердості.

— Капелюшнику, що ж спільного у ворона та письмового столика?
— Жодного поняття.

Подібність між журналістами та батьками полягає в тому, що й ті й інші однаково цікаві. А подібність між політиками та дітьми — у тому, що їм часто ставлять делікатні питання, на які не так легко відповісти.