... так уже у собак заведено - ніколи не забувати дорогу назад. У людей цей інстинкт із віками зник або майже зник. А даремно. Дуже корисно не забувати зворотний шлях.

— Він не повертається... Мабуть, знайшов, де можна спливти.
— А раптом він просто втопився?

— Касе, це справді ти?
- Ні. Ти ж... ти ж мертвий.
- Так був. Але потім я викохав стародавнє космічне щось настільки, що він відправив мене назад.

Чому ми йдемо? Щоб можна було повернутись назад. Щоб новими очима та у нових фарбах побачити покинуте тобою місце. Повернутись зовсім не те, що ніколи не покидати його.

Я їду назавжди, і взагалі всі завжди їдуть назавжди. Повернутись неможливо — замість нас завжди повертається хтось інший...

Повернення на берег - не спосіб сховатися від припливу.

І раптом мене охоплює невимовний смуток, який несе в собі час ; воно тече і тече, і змінюється, а коли озирнешся, нічого від колишнього вже не залишилося. Так, прощання завжди тяжке, але повернення іноді ще важче.

Нас часто чекають саме там, куди ми не хочемо повертатися.