Смерті немає, а є любов і пам'ять серця.

— Коли я була маленькою, у мене був уявний друг. Але він не був уявним. Він був справжнім. Я тебе пам'ятаю! Я пам'ятаю! Я повернула решту, можу повернути і тебе! Чоловік у лахмітті, я пам'ятаю тебе, а ти спізнюєшся до мене на весілля! Я знайшла тебе... Я знайшла тебе у словах. І ти знав, що я зроблю це, тому ти й розповів мені історію, про зовсім нову, давню синю скриньку. О, розумно. Дуже розумно.
- Емі, що це?
— Щось старе. Щось нове. Щось, що він позичив. Щось сині.

Гарне довше пам'ятається, зате погане найчастіше пригадується.

Та й час теж дивна штука. Адже ми здебільшого живемо тим, що буде. Через день, через тиждень, через рік. Але ось раптом настає той болісний день, коли розумієш, що дожив до таких років, коли попереду не так багато, набагато більше - позаду. І тепер, коли попереду в тебе так мало, потрібно шукати щось нове, заради чого і чим тепер жити. Може, це пам'ять.

Лід - він вміє зберігати різні речі чистими та прозорими. Зберігати все, як є. І в цьому головне призначення льоду, його сутність.

Дитина, яка визначила пам'ять як«те, чим забувають», була не така вже й неправа.

І про дитинку, якій не судилося з'явитися на світ. І вона завила. Первісним, невтішним виттям - він стогнав і метався в обох душах, роздираючи їх на шматки, годину за годиною, і не було числа цього годинника. Час і горе сплавилися в безпросвітну темряву без краю. Уве вже тоді знав, що сам ніколи не простить собі, що не залишився сидіти на місці, не вберіг їх. Знав, що цей біль палитиме його вічно.

... а пам'ять - це кат ревнивців.

Що хочеш пам'ятати, то завжди пам'ятаєш.

Пам'ять — це те, що замінює мені вигляд із вікна.