Я хочу вільно дихати,
Але для цього треба тікати.
Може, на згаслий вулкан?
Чи на Тихий океан?
Або до зірок, на Чумацький Шлях?
Щоб там у порожнечі відпочити.
Одного тільки серцю хочеться -
Самотності, самотності.
На безлюдному острові жити,
По піску босоногою бродити.
Щоб не бачити птахів, ні звірів,
Щоб не бачити жорстоких людей.
Милуватися хвилі бірюза.
Щоб пальма росла наді мною.
Сонця промінь нехай пестить мене,
Щоб тільки синє небо та я.
Щоб там, далеко, на краю,
Я долю змінила свою.

Питання, чи вірите ви в долю, чи ні, насправді зводиться до того, кого ви звинувачуєте, якщо щось йде не так. Чи вважаєте ви винним себе, що, якби постаралися, цього не сталося б? Або просто списуєте все на обставини?

Доля: те, що задумав Бог.
Життя: те, що зробили (з нами) люди.

Тебе ніколи не турбує, що все найкраще вже сталося?

Навіть зараз я вірю, що у коханні головне вибір, головне відкласти кинджали та отруту, і самій придумати гарний фінал. Але іноді, незважаючи на твій вибір і наміри, доля все одно перемагає.

І наше життя земне
Залежить, як завжди,
Від примхи суду,
Чинимого наосліп злою долею.
Але по суті своїй
Ідемо ми всі протореною стежкою,
А дні біжать чередою.
Душа надіями себе живить,
Щоб життя було милішим.

Птах із шипом терну в грудях кориться непорушному закону природи; вона  сама не знає, що сила змушує її кинутися на вістря і померти з піснею. Тієї миті, коли шип пронизує її серце, вона  не думає про близьку смерть, вона  просто співає, співає доти, поки не вичерпається голос і не обірветься дихання. Але ми, коли кидаємось грудьми на терні, ми знаємо. Ми розуміємо. І все одно грудьми на терні. Так буде завжди.

День забутих колись переказів,
Настає в інші роки,
І прокляття сивих світобудов
Відкриває нам шлях у нікуди.
Так трапляється з нами часом,
Самотності біла нитка
На дорогу забутих героїв
Примушує тебе виходити.
Проклянеш ти і віру, і бога,
Все забудеш, підеш не туди.
Самотній, до рідного порога
Не повернешся вже ніколи.
І залишиться тільки надія,
Що пройдуть твої злі роки,
Але на жаль, мій нещасний невіглас,
Вибір зроблений, і він – назавжди!
Самотність – віра ізгоїв.
Сенсдолі, зламаний бог.
На дорозі забутих героїв
Тільки пил та сліди твоїх ніг.

У кожного, напевно, на початку шляху є дві дороги: все як треба і все через жопу. Чому більшість із нас йде другим шляхом — вічна загадка.

Людина помалу приймає обличчя своєї долі, зливається докупи зі своїми обставинами.