Я думаю, що наші нащадки колись сміятимуться, дивлячись на костюми наших космонавтів. Напевно буде інша мода на космічні костюми. А ось мода на гідність, мода на духовність, якщо це можна назвати модою жартома, це не минає. Поки що людина залишається людиною.
Ви навіть без знижок на свою безглузду епоху дуже забавна людина.
Головне — не та я, що тут лежить, а та, що сидить на краю ліжка і дивиться на мене, і та, що нині готує вечерю, і та, що возиться в гаражі з машиною чи читає книгу в бібліотеці. Все це — частки мене, вони й найголовніші. І я сьогодні зовсім не вмираю. Ніхто ніколи не вмирає, якщо у нього є діти та онуки. Я ще дуже довго житиму. І через тисячу років будуть жити на світі мої нащадки - повне місто! І вони гризтиму кислі яблука в тіні евкаліптів. Ось моя відповідь усім, хто ставить мудрі запитання.
Мов бутони на межі цвітіння...
Мов дихання нової весни...
Вони в тебе на долоні...
Вони — наших предків благословення...
Тільки б нам не шитися...
Цих зірочок на Землі.
Людей мучить неосяжність вічності! І тому ми запитуємо себе:«Чи почують нащадки про наші діяння? Чи пам'ятатимуть наші імена, коли ми підемо? І чи захочуть знати, якими ми були, як хоробро ми боролися, як відчайдушно ми любили?