Як іноді хочеться, щоб холодно. Щоб серце – до непритомності. Щоб душа – гранітом, бетоном, каменем. Щоб погляд – льодом, снігом, інеєм. Щоб не любити, щоб не боляче. Щоб дихати прозорим небом та не знати земних пристрастей. Щоб не хотіти рук, не шукати в світлі жалюгідні крихти тепла. Щоб скелею — у будь-якому штормі, щоб байдужість замість усіх розбитих надій. Щоб впевнений крок замість марних спроб, аби не гнули та не ламали слова«залишимось друзями». Щоб будь-які слова залишалися лише словами. Щоб не жити, майже вмираючи, а померти, залишившись живим. І іноді майже виходить, і вже відчуваєш у грудях цей холод, і вже чекаєш на нього, готовий до нього... але чомусь мама дивиться на твоє обличчя і починає плакати.
Щоб жити, спочатку потрібно навчитися відрізняти власну матір від стелі. Потрібно вибрати, хто чи що тобі важливіше: мама чи стеля, і відмовитися від того, що менш важливе. Неслі вибирають за тебе - тоне вибір.
Ібн-Омар, нехай буде задоволений ним Аллах, побачив одного разу людину, що несе свою матір на плечах і здійснює таваф (обхід) навколо Кааби. Людина сказала:«О Ібн-Омаре! Ти думаєш, я вже віддячив їй?» Ібн-Омар відповів: Ні, ти не відплатив їй навіть за одну сутичку, які вона пережила при пологах. Але ти зробив добрий вчинок, і за це мале Аллах нагородить тебе щедро».
Діво Маріє, чому тебе показують тільки при народженні та смерті твого сина? Тобто ти як би взагалі не жила всі ці роки. Але колись у Ісуса прорізався перший зуб, він хворів на кір, на вітрянку. І потім, чому він сказав тобі одного разу:«Жінка, що у нас із тобою спільного?». Так не розмовляють зі своїми матерями, навіть якщо ти Бог.
Так, мати, яка вгамовує голод дитини, стає першим об'єктом його кохання і, звичайно, першим заслоном проти всіх туманних, небезпек, що загрожують із зовнішнього світу, ми б сказали, першим страхосховищем.