Їй завжди хотілося малюка, неважливо кого, доньку чи сина — головне, щоб поряд була мила рідна істота, про яку можна було б дбати, яка б усміхалася їй, потребувала б її, радувала б своїми успіхами і щиро, усією душею, любила б її.
Жодна жінка не може сказати, що вона по-справжньому готова стати матір'ю доти, доки вона не стане.
Жінка завжди залишається жінкою. І їй часом до крику, до биття головою об стінку хочеться кохання, ніжності, тепла. І хочеться мати найближчу і рідну істоту – дитину.
Ми, матері, віддаємо дітям усе, а потім вони раптом вирішують, що наше все їм більше не потрібно.
Дитина назавжди залишається у неоплатному боргу матері. Це все одно, що намагатися наздогнати суперника, який уже випередив тебе на двадцять п'ять кілометрів. На що тут сподіватись? Не важливо, скільки листівок на День матері ти намалюєш, скільки побитих фраз і зізнань у любові напишеш в них. Можеш навіть сказати, що любиш її більше, ніж батька, і підморгнути, ніби ви спільники.
Є жінки, які насправді не хочуть мати дітей. Однак вони вважають, що не можуть обійтися без цього, бо інакше почуватимуться недосконалими,«недоробленими». Дотримуючись громадських норм, ці жінки вагітніють, народжують дітей і почуваються при цьому як у в'язниці.
Дивлячись на Лілу, я розуміла, якою матір'ю вона стане. Те, що зараз видається їй нестерпним, стане для неї джерелом радості. Напевно, треба сказати їй, що у світі немає нічого кращого за прості речі.