Людина почувається незатишно, коли говорить про себе. Дайте йому маску, і він розповість вам усю правду.
(Людина найменше схожа на себе, коли говорить від свого імені. Але дайте їй маску, і вона розкаже всю правду.)

— У тебе немає  маски, і ти така сіра. Але ти краще ніж нічого!

— Тут усі носять маски?

— Звичайно! Як же без маски дізнатися, що ти щаслива, чи сумуєш, чи злишся, чи хочеш десерт.

— У мене є обличчя.

Не варто заглядати під чужі маски. Тому що іноді ти можеш побачити те, чого зовсім не чекаєш. Зламану геть—чисто психіку. Дощенту покалічену душу. І хворі, страшно хворі очі.

Ти так довго носиш маску, що забуваєш, хто ти був під нею.

Томас шкодував батька тому, що люди рідко виглядають добре, коли вони самі. У суспільстві вони завжди носять маски. А що під ними? Якийсь моторошний монстр, від якого всі втекли б з криками? Буває й так, але зазвичай там не ховається нічого поганого. Зазвичай те, що ми ховаємо під маскою, може викликати у людей сміх чи огиду, або і те, й інше разом.

Знаєш, кожна людина, у будь-якому віці, зберігає свою першу особу, з якою входив у світ. Тільки це обличчя важко розглянути. Ну, як тобі пояснити? Ось зустрічаються два однокашники, які не бачили один одного тридцять чи навіть п'ятдесят років. Випадково. Дивляться один на одного — і впізнають, і називають колишніми смішними прізвиськами. Їхні старі обличчя на мить стають такими, якими були багато років тому. Дитяче обличчя - воно і є справжнісіньке. Воно нікуди не подіється, просто з роками ховається під зморшками, складками, бородами.

Надавши собі ту чи іншу маску, людина згодом так звикає до неї, що й справді стає тим, чим спочатку хотів здаватися.

Я справді зайшов невчасно. Вона  не встигла надіти потрібний вираз на обличчя.

— Я хоч би не ховаю себе під маскою.
— Ні... Ти ховаєшся у всіх на очах...

Усі сором'язливі й працьовиті колеги скинули маски і стали тим, ким вони хотіли б бути. Ублюдками, збоченцями, ловеласами. Недоступними красунями, фатальними жінками та розпусними повями.