У творах Достоєвського ми знаходимо одну спільну рису, більш-менш помітну у всьому, що він писав: це біль про людину, яка визнає себе не в силах або нарешті навіть не вправі бути людиною, справжньою, повною, самостійною людиною, самою собою.

Так уже ми всі влаштовані — для виживання нам необхідно знати, що на світі є хтось нещасніший за нас.

Людське суспільство було збудовано на страху. І тому воно було збудовано на брехні, бо страх породжує брехню. Є страх, що правда зменшить страх і завадить керувати людьми.

Коли ти наданий самому собі, мимоволі починаєш звертати увагу на всі знаки.

Якщо вам вдасться знайти когось, з ким ви можете обнятися і заплющити очі на весь світ, вам пощастило навіть якщо це триватиме всього хвилину.

Тільки наша людина може стоячи на березі річки від захоплення матюкатися на сонячну доріжку.

- Ти надто близько приймаєш до серця чужу думку.
- А тобі яка справа?
– А таке, що при цьому ти втрачаєш деяку частину своєї свободи та більшу частину почуття гумору.

У людині я люблю світло. Товщина свічки мене не хвилює. Полум'я скаже мені, чи гарна свічка.

Люди розумні та винахідливі. Не виключено, що вони можуть зробити придатною для життя навіть ту планету, яка цього не призначена.

Навіть телефонний довідник можна заспівати так, що весь зал ридатиме.