Мудреці стверджують, що так і є – ніщо не має сенсу. А закохані мають мудрість глибшу, ніж мудреці. Той, хто любить, ні секунди не сумнівається у сенсі життя.

Вони закінчували синхронно, в різних кінцях міста, кожен на своїй полиці стелажу людських багатоповерхівок.

Коханим не брешуть!

— Я знаю, що таке кохання, — співчутливо промовив кіт. — Це коли в тебе старими черевиками жбурляють і холодною водою з балконів обливають.

Кохання?! Це зараза! Це звичайна хвороба у людському організмі. Подивися, це у всіх довкола! Це ж смертельна зараза!

Як добре, що він умів говорити про своє кохання. А є ж люди, які люблять мовчки.

Під цією химерою, любов'ю, зяяла безодня. Люди намагалися до країв засипати безодню квітами цього поняття, оточити її жерло садами, але вона розверзалася знову і знову, неприкрита, непокірна, сувора, і захоплювала вниз кожного, хто довірливо їй вдавався. Відданість означала смерть, а щоб мати, треба було рятуватися втечею. Серед квітучих троянд таився відточений меч. Горе тому, хто довірливий. І горетому, хто впізнаний. Трагізм над результаті, а початковому підході. Щоб виграти, треба програти, щоб утримати – відпустити. І тут, схоже, знову марить таємниця, що відокремлює знаючих від визнають? Адже знання про те, що ці речі сповнені трагізму, містить у собі його подолання, хіба не так? Визнання ніколи не вело до вільного оволодіння; його межі міцно вкорінені у реальному. Причинний хід та доля – ось його регістри. Для того, хто знає, реальне — лише символ ; за ним починається коло безмежності. Але символ цей підступний, бо боги веселі та лукаві. А скільки жорстокості приховано у всякому веселощі, скільки кинджалів під квітами.Життя дволика, як ніщо інше... яких тільки не дали імен — любов... як фата-моргана, розпростерла вона  над людьми принадний образ вічності, їй приносили обітниці, а вона невблаганно струмувала, розтікалася, мінлива, завжди різна, як і те, чиїм символом вона  була, - життя.

Я не любовна героїня, я ніколи не піду в коханця, завжди в кохання.

Вона на мене ображається, а я її кохаю, кричить на мене, а я її кохаю, б'є мене, а я її кохаю. Люблю, люблю, люблю і нічого не можу з собою вдіяти.

Ромео з Ташкента засумував, Джульєтта в кукурудзяні помчала.