Запитую себе: "У чому причина?" Не знаходжу певної відповіді. Просто щось зупинилося, вигоріло, охололо, згасло чи стерлося. Та будь що, можна підібрати сотню порівнянь. Факт залишається фактом: нас немає. Є я, є ти окремо. Коли я бачу тебе онлайн, я розумію, що люблю тебе шалено, що готова цілувати екран, на якому просто є твоє ім'я. Коли не бачу тебе в мережі, уявляю темряву різних подій, які могли з тобою статися, переважно чомусь трагічні... Все розумію, все-все, але нічого зробити не можу. Наче щось померло. В мені. І в тобі, здається, також. Ти ж теж не пишеш. Хочеш мовчати? Хочеш розглянути майбутнє? Цікаво, ти мене все ще любиш?

Мені завжди здавалося, що найкращою відповіддю на слова: "Я люблю тебе" - буде: "Я відчуваю, як сильно ти мене любиш".

Тепер є ти і я, решта не має значення.

— Ну, що ти в ньому знайшла?
- Я його кохаю. Це я знайшла не в ньому, у собі.

Тобі боляче - прийми це. Терпи це поки не пройде, поки час не зітре всі сліди.

Кажуть, кохання – найвигідніший внесок, чим більше віддаєш, тим більше отримуєш у відповідь. Не в тому річ: любов найунікальніший внесок — чим більше її даруєш, тим більше народжується у вас самих. Якби всі це розуміли, наскільки легше було б жити.

По-моєму, так: якщо дівчина кого любить, то вона, отже, аморальна.

Любов, як відомо, позбавляє можливості бути об'єктивними як людей, а й ангелів.

Кохання має бути теплим і затишним, щоб можна було втикатися в нього зимовими вечорами і грітися.

Кохання, яке задовольняє коханка, має межі, матерія кінцева, її володіння та сили обмежені, вона  неминуче пересичується. Володіння серця нескінченні.