Ми пили чай уприкуску з листопадом,
Заплакали разом зливою.
О, Осінь - ти душі моєї втіха!
Багатий душею, хто восени народжений...
Коли я бачу листопад, у мене в душі щось танцює.
Опало листя.
Весь світ одноколірний.
Лише вітер гуде.
Настала та чарівна осіння пора, коли весь ліс неначе поринув у кольорові сни. Все навколо палахкотіло золотисто-жовтим, червоним і апельсиново-оранжевим. Лісові стежки були усіяні шелестливим листям — ніби осінній листоноша впустив десятки яскравих паперових листів.
На кожному стеблинку трави тремтіли перлинні краплі роси, а жовте листя на чорних дубах горіло, як золоті монети.
З тонких кругоголових лип падає жовте волосся.
Щоночі вона засинає одна. І лежачи в ліжку, обійнявши тонкою рукою подушку, вона дивиться у вікно, за яким падає листя на мокрий асфальт. Вони падають безшумно, але вона чує кожен удар листа об землю. Можливо, це удари її серця. І листопад перетворюється на дивні, страшні години, що звітує її час, її дихання, і темрява за вікном все щільніше, і світ все менше, він стає крихітним, стискаючись до розмірів зіниці, він стає тісним, душним, а її серце в ньому - величезним, розриваючи простір, досягаючи мріями найдальших світів, воно стукає все швидше, все більш жадібно ковтає чуже тепло, все відчайдушніше шукає когось на вулицях міст, що тонуть у світлі ліхтарів, на темних стежках забутих богом лісів, в гулкій порожнечі степів і на томних степах... А навколо все швидше падає листя, падають стіни, падають зірки, падає небо...
Зовні листя опадало з дерев, усередині ми більше не надавали значення правді такого роду.
Листя рідіє золота
І все сумніше
Осінній сад...
Жар-птиця щастя, відлітаючи,
Відводить винувато погляд.
Листя лежать,
як підбиті птахи,
лапками вгору.