— Навіть у монстрів з-під ліжка бувають кошмари.
— І що їм сниться?
- Я!

— Як щодо цих? Вони зникли?
- Ні, не зникли. І навряд чи зникнуть. Але я навчився не помічати їх і вони, мабуть, вирішили плюнути... Чи не так з усіма нашими мріями та кошмарами? Якщо їх не годувати — вони тануть.
— Але ж вони переслідують тебе.
— Вони моє минуле. Минуле переслідує всіх.

Мені не треба вірити в надприродне. Особливо зараз, коли наяву все гірше, ніж у кошмарних снах.

— Томе, нам дали гіршу роботу.
— Так, а ми ще й самі зголосилися... Іноді це триває цілу ніч... Я лежу тут і чую лопати та кирки... за стіною, там. І молюся, що сонце зійде раніше, ніж вони докопають. Ні, я не молюся - я сподіваюся. І іноді виходить – сонце перемагає. Але найчастіше — лопати перемагають сонце.

Нічого часу не лікує, жах твій завжди з тобою. І кінця йому не видно.

І, як це часто буває зі снами, наприкінці на тебе чекає чудовисько…

Насолоджуйтесь сном. Тому що, коли ви прокинетеся, почнуться кошмари.

- Мені наснився дуже поганий сон!
- Що, правда? Клоуни чи карлики?

— Ми не бачилися скільки, триста, чотириста років? Ти нічого не пам'ятаєш, так?
— А що саме я маю пам'ятати?
- Ти великий Ван Хельсінг! Тебе навчали ченці та мулли від самого Тибету до Стамбула. Тобі опікується Рим, Ван Хельсинг, але, як і на мене, полює решта світу.
— Святий орден знає про тебе все, не дивно, що ти знаєш про мене.
— Так, але причина не лише в цьому. У нас давня історія знайомства, Гебріел. Ти не питав себе, чому тебе мучать моторошні кошмари? Жахливі сцени битв далекого минулого?
- Звідки ти мене знаєш?
— Хочеш, я трохи освіжу тобі пам'ять? Нагадаю деталі із грішного минулого!

— Як ти справляєшся з цим?
Фінник дивиться на мене з недовірою.
- Я не впораюся, Кітніссе! Абсолютно. Щоранку я висмикую себе з кошмарів і бачу, що в реальному світі нічого не змінилося. — Щось у виразі мого обличчя змушує його замовкнути.
— Краще не піддаватися цьому. Зібрати себе наново вдесятеро складніше, ніж розсипатися на шматки.