Федір Михайлович Достоєвський. Принижені і ображені
Ти не зрозумів усього. Будь щасливий із ким хочеш. Не можу ж я вимагати у серця твого більше, ніж воно може мені дати...
Ти не зрозумів усього. Будь щасливий із ким хочеш. Не можу ж я вимагати у серця твого більше, ніж воно може мені дати...
Не дай собі померти, не випробувавши цього дива спати з тим, кого любиш.
Спочатку – бажання. Потім - пристрасть. Потім – підозра. Ревнощі, гнів, зрада. Коли любов продається, не може бути довіри, без довіри не може бути кохання. Ревнощі. Так, ревнощі! Вона зведе тебе з розуму!
... коханці опинилися в безлюдному світі, єдиною і вічною реальністю в ньому було кохання.
— Уся справа в цьому місті, га?
— Ми у чарівному місті. Але квіти виростають там, де кинуте насіння, феєрверк вистрілює із зарядженої гармати.
— Мабуть, то це доля.
Дівчата, що з них візьмеш. Вони готові вибачити всіх, навіть тих, хто завдає їм болю. Смішно, але, мабуть, у цій доброті, що часом стає жертовністю, і є половина їх принади.
Коли ти втрачаєш кохану людину, наберися сміливості і відпусти її...
Цікаво: де те кохання, якого так багато? Те кохання, яке є в кожному кадрі старих чорно-білих фільмів... Ось, ну те саме кохання, яке жене кудись самотніх ковбоїв, те кохання, яке змушує так часто і довго курити героїв французьких та італійських кінокартин, та кохання, яка відчувається в кожній із сімнадцяти миттєвостей ну тієї самої весни... Де вона? І чи є вона тут? І чи є вонатобі в цьому місті? Але іноді, коли купуєш пляшку пива в нічному кіоску або випиваєш другу чи третю чарку чогось у прокуреному барі, ти раптом відчуєш себе героєм якогось старого і, звичайно ж, звичайно ж, улюбленого кіно. І тобі здасться, що на тобі гарний довгий, білий плащ і гарний капелюх. Що все це, ну, тобто все ось це, що відбувається з тобою — це не що інше, як початок прекрасної дружби. Дружби з цим дивним часом, коли ти живеш. Дружби без кохання.
Якщо я й порозумнішаю, то полюблю тебе ще більше.
— Запитання... Ти помреш за мене?
- Так.
- Занадто просто. Чи будеш ти жити для мене?
- Так.
— Обережно, ніколи не вимовляй цієї клятви, не подумавши. Пристрасть призводить до поступок, а поступки до підпорядкування. Ти хочеш цього?
- Хочу.
- Скажи це. Скажи це. Скажи це. Проси, проси, проси...
- Прошу.
— О боже мій, як ти... яка ти гарна.