Але тільки-но зник брудний сніг з тротуарів і мостових, щойно потягло в кватирки гнилуватим неспокійним вітром весни, Маргарита Миколаївна затужила дужче, ніж узимку. Вона  плакала часто потай довгим і гірким плачем. Вона  не знала, кого вона  любить: живого чи мертвого? І чим далі йшли відчайдушні дні, тим частіше, і особливо в сутінки, їй приходила думка, що вона пов'язана з мертвим.
Треба було або забути його, або померти. Адже не можна ж жити таке життя. Не можна! Забути його, чого б не варто — забути! Але він не забувається, ось гореу чому.

Він відчував на губах солонуватий смак її сліз, і для нього не було смаку солодше.

Решта не має значення. Настане день, коли їхня любов відродиться.

— А ви мене давно любите?
— У четвер після обіду. Минулого тижня.
— То це недовго.
- Можу більше.

Я ніколи не належав до тих, хто терпляче збирає уламки, склеює їх, а потім каже собі, що лагоджена річ анітрохи не гірша за нову. Що розбито, те розбито. І вже краще я згадуватиму про те, як це виглядало, коли було цілим, ніж склею, а потім до кінця життя бачитиму тріщини.

Головне - це любов і розуміння, хоч би як побито звучали ці слова.

Кохання – це радість та біда. Захват і розпач. Це вогонь, який зігріває, але варто наблизитися до нього – обпалює. Я ненавиджу і жадаю її. І це зводить мене з розуму.

У коханні немає заготовок, все народжується у процесі.

Це було кохання з першого погляду, з останнього погляду, з одвічного погляду.

Кохання - воно  як повітря... її не помічаєш, поки вона  є.