Він згадав знаменитий міф із Платонова«Миру»: люди спочатку були андрогінами, і Бог розділив їх на дві половинки, які з того часу блукають світом і шукають один одного. Кохання – це мрія знайти загублену половину нас самих.
Розсудливість і любов не створені один для одного: у міру того, як зростає любов, зменшується розсудливість.
Хто любить, хоче, щоби до нього ставилися з повагою.
Коли жінка ненавидить чоловіка, який насильно опанував її, вона не може, опинившись перед ним, не відчути до нього припливу ненависті. І залишатися байдужою до цієї людини вона теж не може. Вона неодмінно або ненавидить його, або прощає. А від прощення недалеко і до кохання.
То був вік, коли люди вірили в любов, її всесилля, а також у те, що страждання серця можуть звести в могилу.
Повага має межі, а кохання — ніяких!
Повірте, жодна професія у світі, ні отримані знання, ні купа зароблених грошей не замінять вам щастя коханої людини. Того, якому все одно, скільки ви заробляєте та яка у вас професія. Того, що не звертає уваги на кинуті вами пакетики. Того, якому можна не приховуючи всіх сказати:«Я люблю тебе». Мені в цьому сенсі у житті пощастило.
Все було так, ніби треба майже померти, щоб тебе покохали. Наче треба зависнути на самому краю — щоб урятуватися.
... коли любов покидає світ, усі серця зупиняються.
Так, він був по-своєму чесний. Але чи не полягає чесність у тому, чи не в тому єдино мислима чесність у нашому плутаному житті, щоб любити досить сильно, дати іншому щастя. Навіть відмовившись, якщо треба, від своїх заповітних теорій.