Це справді найчастіше відбувалося навесні, хоча траплялося і під осінь, у такий час, коли все змінюється. Воно все цвіте або в'яне, води починають текти або замерзають, а ти раптом відчуваєш, що стаєш шовком, тіло твоє мнеться і в'ється, розгладжується і льне, не зрозуміти навіть, до чого чи до кого. Собі бачишся шовком, а ближнім своїм – сріблом, бо їм починає здаватися, що ти оточена непроникною прохолодою, твердою блискучою скоринкою, через яку не подряпатися. І тоді горе їм, ближнім, бо ти начебто й не чекаєш, але хтось має прийти і наблизитись, обминути кордон, не помітивши його, і за це зірвати всі квіти, Зібрати плоди і отримати всі призи, треба йому чи не дуже. А поки його немає, так легко і самотньо, що дивися того відлетиш, крок, інший, а потім думаєш, а навіщо я - ногами? адже летіти швидше, якщо вже я лише шовк, лише шарф. І безглуздо питати, які плани на літо чи«що ти робиш цієї зими» – хто, я? Нема чого розповісти, нема чим похвалитися, тому що серед ваших земних подорожей і ваших перемог немає  місця для мене, і я не маю жодного знання ні про себе, ні про майбутнє, крім одного, – а в мене скоро буде любов.

Докладніше