— Це проти моєї етики, — сказав священик. - Потопаючий хапається за все, що завгодно, - сказав Нолан, - але якщо він вчепиться в етику замість рятувального кола, то, можливо, піде на дно разом із нею.
Я зрозуміла, чого хочу для себе: не мужності (навіщо вона мені, я жінка), не сил (бо з сильних особливий попит) взагалі нічого, крім стійкості. Коли переживаєш щось жахливе, що розриває світ на шматки, з'являється таємне полегшення – ну ось найстрашніше сталося, гірше вже не буде. Буде буде, буде. Ніхто не дасть перепочити, стерти крижаний піт з чола, ніхто не пообіцяє:«Все, все».
З кожною наступною втратою вмирати від горя стає все безглуздіше: якщо і того пережила, і цього, до чого здаватися третьому? четвертому? восьмому? І коли вже було тринадцять, то чому б і не бути чотирнадцятому? Хто сказав, що це останній? Тому, коли хтось на твоїх очах іде у тривалий відчай, починаєш підозрювати, що це нерви, просто нерви, небажання тримати себе в руках. Але є ще третій варіант, який зазвичай не враховуєш, —«просто таке сильне кохання».
Раніше кіно знімали зовсім не таке, як зараз. Воно було наївніше, але водночас і глибше. І людяніше, чи що. У старому кіно смерть - це завжди трагедія, навіть якщо вмирає якийсь другорядний, зовсім непомітний персонаж. А в кожному другому сучасному фільмі мало не гори трупів і нікому їх не шкода. Ні глядачам, ні героям...