Будь-яка подорож розширює життєві горизонти людини.

Я прийшов до розуміння того, що Матильда не противник, не рятівник, але попутник, що становить мені компанію у стомлюючій подорожі річкою життя.

Мало мати чоловіка-мільйонера. І важливе тут не друге слово, а перше. Нехай він буде мільярдером, або нехай буде жебраком. Це дрібниці! Важливе інше. Щоб ти кохала – і любили тебе. А якщо цього немає  вдома — рано чи пізно ти підеш шукати своє кохання на стороні. До загального горя.

Зрештою, немає  правильного або неправильного вибору — є тільки твій вибір і його наслідки. А все це і є твій безцінний життєвий досвід. Можливість підйому на новий рівень приходить із прийняттям себе. Пригнічення марно, ще й неймовірно шкідливо. Тому потрібно познайомитися із собою справжнім, прийняти себе, пробачити та намагатися стати кращим. Для себе самого насамперед. Ми прийшли у цей світ виключно для щастя. Тільки щаслива людина розповсюджує навколо себе добро.

Наша пам'ять – дуже дивна штука. Така величезна шафа з ящиками, забита чим попало. Зайві знання, марна інформація, маячні думки забивають цю шафу зверху до низу. А чогось дійсно важливого не розкопати, хоч трісну…

— Ах, люба Гледісе, всі шляхи ведуть до одного.
— Навіщо?
- На розчарування.

Я не комуніст, я просто людина, і думаю, що мені зрозуміла реакція будь-якої іншої людини. Комуністи такі ж люди, як ми. Якщо вони втрачають руку і ногу, то страждають так само, як і ми, і вмирають вони так само, як ми. Мати комуніста така сама жінка, як і кожна мати. Коли вона  отримує трагічну звістку про загибель свого сина, вона плаче, як плачуть інші матері. Щоб зрозуміти її, мені не потрібно бути комуністом.

Ми любимо створювати собі проблеми там, де їх немає. Особливо коли любимо тих, хто нас не має.

Бувають такі стани, коли спиш повністю, крім твоєї частини, яка усвідомлює, що не спить.

Ось так ми і живемо зараз, кожен сам собою, зі своїм життям.