Незалежно від того, ким Луї стане, він напевно не повинен упускати цю можливість. Навіть якщо він не дуже впевнений, як. Або з чого почати. Або куди це приведе. Або чого він хоче це привести.
Чим більше часу людина живе в монастирі, тим важче йому піти, оскільки сама особистість людини занурюється в це середовище: з певними емоціями, переконаннями, світоглядом, стосунками. Життя«у світі», якщо воно було, поступово забувається, стає чимось нереальним.
Ми всі стажери на службі у майбутнього... Ми стажуємося все життя, кожен по-своєму. А коли ми вмираємо, нащадки оцінюють нашу роботу та видають диплом на вічне існування.
Ми повинні бути поінформовані, ми повинні бути спортивнішими, чи що, у своєму інтересі... Дізнатися, уточнити! Не тупо лежати або сидіти, а уточнювати, цікавитися чимось. Ну якось жити у цьому світі... не існувати, а жити.
... у першій молодості ми любимо лише пристрасно і тому лише людей досконалих. Але коли починає помалу зменшуватися туман пристрасті або крізь нього мимоволі починають пробивати ясні промені свідомості, і ми бачимо предмет нашої пристрасті в його справжньому вигляді з достоїнствами і недоліками, одні недоліки, як несподіванка, яскраво, перебільшено впадають нам в очі., почуття потягу до новизні і сподівання те що, що неможливо досконалість у іншій людині, заохочують нас як до охолодженню, а й огиду до колишнього предмета пристрасті, і ми не шкодуючи кидаємо його й біжимо вперед шукати нової досконалості...
Я хоч і живу, живим себе не вважаю. Не знаю, чи від досади на людей, чи від невдоволення собою, а може, й з якоїсь іншої причини. Зовні живий, усередині все мертве. Серджуся, але не відчуваю гніву. Сміюся, але не можу радіти. Слова, які я вимовляю, і сміх здаються мені не моїми. Все чуже.