Навіщо все так чудово, ясно у мене в душі і так потворно виходить на папері і взагалі в житті, коли я хочу застосовувати до неї щось із того, що думаю?

На зелених килимах хорасанських полів
Виростають тюльпани з крові царів,
Виростають фіалки з праху красунь,
З чарівних родимок між брів.

Довго я веселився в незнанні солодким
і пишався удачею своєю і достатком
Довго я веселився. Мені всі були раді,
і мої бажання не зустрічали перешкоди.
Довго я веселився. Мені життя посміхалося.
Все пройшло. На губах тільки гіркота лишилася.
Ти, що будуєш палаци та високі вежі,
хочеш небо долонею доторкнутися, безстрашний,-
ти іграшка в руках безсердечного року.
Він велить - і приходить смерть до терміну,
і палаци твоєї слави руїнами стануть,
і справи твого життя в забуття кануть.
Невже ти думаєш: все обійдеться,
смерть пропустить тебе, оминеться?
Оглянься ж довкола! Цей світ насолод -
тільки жалюгідний міраж, низка видінь,
тільки хистке марево, потік туману...
Невже, сліпець, ти не бачиш обману?
Розгоряється смерті несите полум'я -
цей вогненний зів насичується нами.
Це наше майбутнє. Немає  винятків.
Попереду нічого, крім смертних мук.
Обіцянням блаженства - безчесним розповідам
не слухай ніколи, якщо живий ще розум.
Ти впертий, ти гріхи множиш,
від безумств молодих відмовитися не можеш,
споруджуєш палаци заради суєтної слави,
витрачаєш силу свою на порожні забави.
Віддаючи нікчемності славу і почесть,
ти гідного чоловіка тісниш і ганьбиш.
Але в покої твої, полум'яні від гніву,
смерть раптово зійде, наче блискавка з неба.
Перед нею в останній тузі, в несамовитості
ти розкаєшся, ти впадеш на коліна
і зрозумієш, напівмертвий, від страху тремтячий:
все мізерно, все тимчасово, все минуще.
Що обіцяють людині майбутні роки?
Нічого. Тільки муки, образи, негаразди.
Не втрачаючи надії, живеш потроху,
але настав час збиратися в дорогу.
Хто зі смертних зумів уникнути цієї частки?
Смертьне жартує сама і жартувати не дозволить
Назви державу — їх було чимало,
що не гинуло, не руйнувалося, прахом не стало.
Хто з мертвих воскрес, хто сподобився дива
Де загробне життя? Хто повернувся звідти?
Нікого. Тільки голос з безодні кличе:
«Для останнього кочівлі сідлайте верблюда!»

Щоб бути добрими батьками, яких люблять не лише за саме визначення цього слова, а за щасливе дитинство, не потрібно проводити з ними двадцять чотири години на добу і контролювати кожен крок, читати енциклопедії з виховання дітей або бути в їхніх очах правильною людиною без шкідливих звичок - Треба просто любити їх.

У житті люди періодично розсипаються на шматочки, а потім збираються і виходить нова картинка. Не знаю, яка я картинка, — я весь час шматочками. Іноді вони більші, і тоді я почуваюся краще, і здається, що ось-ось настане якась гармонійна розсудливість. А іноді вони такі дрібні, що я взагалі не розумію, що робити з цими крихтами. Виснажує. Мені хотілося б випрямити спину, не горбитися — так би завжди жити. Але ввечері я повертаюся додому, розумію, що не знайшов відповідей за день і знову розсипаюся. Життя врозтіч. Аж до фінального свистка.

Дивна штука життя… Ось вам говорять про щось, про що ви не мали ані найменшого поняття, про щось таке, що й уявити неможливо, у що важко повірити, і ось, як вам про це сказали, ви самі з цим стикаєтесь.

Я десь вичитав відому цитату про те, що кожен день нашого життя дає нам другий шанс, варто тільки руку протягнути, але проблема в тому, що ми не користуємося.

Все, що не відбувається, — на краще, щоб жити було цікавіше і щасливіше. Ну і живи: не озирайся, не думай.

Краще не на увазі жити, так спокійніше.

Йому здавалося, що життя наче кульбаба. Дуне звідкись вітер — і все нема.