Життя жорстоке, безглузде і, по суті, нескінченно принизливе. Всі її краси, насолоди та спокуси існують лише для того, щоб людина розніжилася, лягла на спину і почала довірливо бовтати всіма чотирма лапами, підставивши життя беззахисне черево. Тут вона  свого не впустить — вдарить так, що з вереском понесешся, підібгавши хвіст.

Я хотів би допомогти всім: євреям, християнам, чорним, білим. Усі ми хочемо допомагати одне одному. Ми так влаштовані. Хочемо жити щастям інших, не їхніми стражданнями. Ми не хочемо ні ненавидіти, ні зневажати. Є місце для кожного. Земля багата і може нагодувати всіх. Життя може бути вільним і прекрасним, але ми збилися з шляху. Жадібність отруїла душі людей, спорудила бар'єри ненависті, призвела нас до страждань і кровопролиття. Ми набрали швидкість, але замкнулися у собі. Машини дають достаток, залишаючи у злиднях. Знання зробили нас цинічними, а майстерністьжорсткими. Ми багато думаємо та мало відчуваємо. Нам потрібні не машини, а людяність. Нам не вистачає майстерності, але ще більше доброти. Без них у житті панує жорстокість і придушується воля. У вас влада для створення щастя! Ви здатні дати цьому життю свободу і красу, зробити її чудовим захопленням.

— Ти дуже... впевнений у собі, — посміхнувся Луї, мимоволі підводячи брови.
— А чому я не повинен бути певен? – широко посміхнувся. І справді, чому ні.

Років їм було під сімдесят, а то й більше. І все-таки вони отримували насолоду від життя, хоч однією ногою і стояли в могилі.

Часом життя стає абсолютно безглуздим і непередбачуваним.

Залишимо мертвим ховати мертвих, а поки що живий, треба жити і бути щасливим.

Ми прокляті... бо суть життя не війна і не секс — вони лише викликають огиду, якщо ними пересититися. Суть життя — страх і благородна, безнадійна битва з ним.

— Я поверну тобі твоє життя, твою пам'ять.
— Часом забуття краще!

Міс Дженні сказала, що вона занадто стара, щоб ставити під загрозу вічне блаженство, ганяючи в церкву зі швидкістю п'ятдесят миль на годину, що гріхів у неї вже стільки, скільки вона  може дозволити собі за нормального способу життя, і до того ж вона повинна ще якось оселити на небеса і душу старого Баярда, особливо тепер, коли вони з молодим Баярдом гасають по окрузі, щодня ризикуючи зламати собі шию. Про душу молодого Баярда міс Дженні не турбувалася - у нього не було душі.

"І тут йому катаклізми життя прописало, як клізми", складав він на ходу.