— Я міг би врятувати більше… Я міг би врятувати більше… Міг би врятувати більше… Міг…
— Завдяки Вам врятувалася тисяча людей… Подивіться на них…
— Якби я мав більше грошей… Я просадив стільки грошей, — Ви навіть не уявляєте …Якби я…
— Майбутні покоління будуть вам вдячні за все.
- Я так мало зробив...
- Ви дуже багато зробили.
— Ця машина, — Герц міг би купити машину… Навіщо я залишив її? Це ж… Десять чоловік… Десять чоловік… Ще десять чоловік… Цей значок — дві людини. Він із золота... Ще двоє людей. Вони не дали б мені двох, щонайменше одного. Ще одного можна було б урятувати. Ще одного… Одного… За це… Я міг би врятувати ще одного, ще одного… І я не зробив цього… Я не зробив цього…

Тільки жалісливе серце здатне шкодувати. Інших. Себе співчутливе серце шкодувати не вміє.

Зустрінеш погану людину — пошкодуй її. Тобі його терпіти - всього нічого, а йому себе - все життя.

Люди завжди знаходять причину пошкодувати в першу чергу себе, кохану, а не іншу людину, якій може бути несумірно важче.

Хто виявляє жалість до ворога, безжалісний до самого себе.

А чому для багатьох так нестерпний плач — дитячий, жіночий, будь-який, чому? Та тому, що ми плачемо разом з Іншим. Жаль - це і є власний плач, тільки внутрішній, згорнутий (а часто і цілком розгорнутий) - плач Дитини в тобі, що відгукується на Дитину в Іншому. Супутнє роздратування навіть злість зрозумілі: це тобі боляче і страшно, це твоя Дитина вимагає припинити!

У тому, хто скаржиться, навіть маючи нагоду, спочатку є щось жалюгідне.

Не шкодуй себе. Себе шкодують лише нікчемності.

Людині, яка пережила справжню трагедію, не потрібна нічия жалість. Жаль цінується дешево. Вся жалість світу не варта і ламаного гроша.

Багатого важче полюбити. За що я його любитиму! Йому й так жити добре. Бідолашного швидше полюбиш. Думатимеш:«Того в нього немає, іншого немає», – жалкуватимеш і полюбиш.