З кожною зливою приходить надія, що одного ранку все знову стане чистим і найзастаріліші плями зникнуть, як сумніви в його невинності, або як результат його помилки, або як рана від його зради, або як пам'ять від його поцілунків. Тому ми чекаємо, щоб пішла злива, сподіваючись на краще, навіть якщо ми знаємо, що в наших серцях деякі плями назавжди віддрукувалися, і ніщо їх не змиє.
Як добре, що дощ.
Ми через сон почуємо:
Дроб пробіжить по дахах
З-під його підошв.
Дощ прийшов постукати
До нас із лілової дали.
Встану і в ковдрі
вийду його зустрічати.
Сьогодні йдуть без кінця
Ті самі хмари — гряда за грядою.
Твій слід під дощем біля ґанку
Розплився, налився водою.
І мені боляче дивитись одному
У надвечірню сіру темряву. Мені крикнути хотілося слідом:
«Воротись, я зродився з тобою!»
Але для жінки минулого немає:
Розлюбила – і став їй чужою.
Що ж! Камін затоплю, питиму...
Добре б собаку купити.
— Ти любиш дощ?
— Поговоримо про погоду? (— Радуєшся дощу?
— Хочеш поговорити про погоду?)
Ось дві дощові краплі
На склі.
Вони живі. Хто швидше домчиться вниз,
Та отримає перший приз.
— Яка твоя мрія?
— Щоби мене хтось поцілував під дощем. А твоя?
— Щоб почався дощ.
…Навесні дощ пахне надією. У ньому немає незворотності втрат, як в опадів інших часів року. За весняним дощем не хочеться спостерігати збоку, поринувши в атмосферу домашнього затишку. Під ним хочеться жити, любити, сподіватися. Рахувати краплі, збиваючись з рахунку, ловити їх язиком, запам'ятовуючи смак свіжості нової пори. Весняний дощ схожий на м'ятний коктейль із кубиками льоду. Коктейль з весни, що так нагадує літо…
— Як я обожнюю ці перші теплі дощі!
— Не хочу тебе засмучувати... але мені здається, що їм пофігу те, що вони тобі так подобаються.
— А мені пофігу, що їм це пофігу. Я їх люблю не для того, щоб вони знали, що я їх люблю.
Наче мене дві доби тримали під зливою без парасольки та плаща. Я наскрізь, до кісток просочений враженнями...
Коли думаєш, що більше не побачиш дощ, він так напрочуд пахне.