Час. Неможливо його побачити, неможливо його почути, зважити чи виміряти у лабораторії. Це суб'єктивне відчуття перетворення. Те, що ми є в порівнянні з тим, чим ми були миттю тому, перетворюючись на те, чим ми станемо ще за мить.

І мені стає добре, солодко і повно десь у таємній глибині, ніби душа прокинулася після довгої сплячки, тут же стирила банку полуничного варення з бабкиного буфету і слопала за один присід, запиваючи гарячим чаєм. Якось так.

Думаю, я вперше відчув тоді потребу не бути. Не померти і вже тим більше не накласти на себе руки – просто не бути. Цей бридкий, ворожий, потворний світ мені не годився – як і я йому. Світ був чужий мені, а я йому.

– Це не кімната. Це справжня криниця. Я почуваюся відром, яке туди опустили.
- Але ж так не можна жити, Фаїно.
- А хто вам сказав, що це життя?

Чого ловити у Петербурзі – не дуже зрозуміло. Це не скажеш словами. Це або відчуваєш всією шкірою, або ніколи не поясниш, про що йдеться.

Якоїсь миті він раптом зрозумів, що вмирає, але потім ця думка здалася йому безглуздою — помирати має бути неприємно, а зараз йому стало по-справжньому добре.

Відчуття, ніби я стою посеред переповненої народом кімнати, кричу на весь голос, а ніхто не чує.

Атмосфера тривоги розтеклася вулицями, заповзла в будинки, а слідом за нею, на м'яких лапах, слідував ще невидимий, але вже відчувається страх. Окрім цих двох вічних супутників був ще дехто. Але такий примарний, що я не готовий був поручитися, що чув шарудіння плаща і бачив блиск місяця на лезі коси.

Багато років вона не відчувала себе такою спокійною і такою живою — просто живою...

Зараз, зараз, поки ти тут, зі мною, ти живий. Миттю тому тебе не було, ти був нічим.