Коли несподівано вмирає кохана людина, ти втрачаєш її не одразу. Це відбувається поступово, крок за кроком, протягом тривалого часу, — так перестають приходити листи, — ось випарувався знайомий запах із подушок, а потім із шафи та ящиків. Поступово ти накопичуєш у свідомості якісь зникаючі частинки цієї людини ; а потім настає день, коли помічаєш: зникло щось особливе, і охоплює щемливе почуття, що цієї людини більше немає і ніколи не буде; а потім приходить ще день, і виявляється, що ще щось зникло...
Тільки коли ви втрачаєте когось, ви розумієте, як безглуздо звучить фраза«це був мій маленький світ». Зовсім ні. Це величезний всепоглинаючий світ, особливо, якщо ти залишаєшся один.
Ми не йдемо до інших через страх бути відкинутими, ми не говоримо про свої почуття через страх глузування, і ми не довіряємо себе іншій людині через страх болю втрати.
— Це не твоя справа — злитися на бабусю. — Але що я можу вдієш, якщо все одно злюся. Як можна бути такою божевільною? І чому мені ніхто не розповідав, як усе було насправді? І чому тепер, коли я все знаю, я все одно так шалено за нею сумую?!