Наше ставлення до вбитих на війні — ніби спроба вибачитись за те, що ми самі ще живі...
Вміння вижити не передбачає ввічливих вибачень.
Едію, я підвела тебе. Едія, я знаю, я зрадила тебе. Хіба ти не знаєш, що я щосили намагалася любити тебе як вмію. Я звільню тебе із цієї вежі. Заберу твій біль і покажу всю твою красу. Якщо тільки дозволиш повірити, що ми народжуємося невинними. Повір мені, Едію, ми досі невинні. Це легко. Ми всі спотикаємось. Це не важливо.
Боксера може образити кожен, але не кожен встигає принести йому свої вибачення.
Я вибачився б, але це взагалі не в моєму стилі!
Ти мало не вибачився хвилину тому — не псуй враження.
Більшість бід нашого дурного і чарівного світу випливає з того, що ми раз у раз вибачаємося за те, за що вибачатися нітрохи не слід, а ось за те, за що слід, вибачатися вважаємо не обов'язковим.
Вибач, що не здатний забути все неважливе і не здатний все важливе зберегти.
Людина повинна вміти вибачатися та виправляти те, що ще можна виправити.
— Шелдон, я чекаю на нормальні вибачення.
- Мені шкода, що ти не змогла...
- Ні
- Мені шкода, що моя геніальність...
- Ні.
- Мені шкода, що мило було...
- Шелдон!
— Добре, вибач.