Я звик до безодні всередині себе, я пізнав істинну природу її.

Що, якщо безодня не навколо нас і не всередині нас - ми і є безодня?

Дивно, що глибше прірва, тим сильніше вона  притягує. Це тяжіння на межі здорового глузду, коли дух  захоплює від думки про стрімкий політ у прірву.

Коли замість задоволення від виконаної роботи - знищення зла - ти починаєш насолоджуватися завданим болем, то сам перетворюєшся на щось інше. У щось зле, може, навіть більше тих істот, на яких ти полюєш. Ти дивишся у безодню, безодня дивиться в тебе.

Чекаю, коли ж вона, безодня, почне вдивлятися в мене. Адже мені обіцяли, що так буде!
Ну ось я й намагаюся. — Ти все-таки гаразд, чи що, приведи себе, — нарешті каже безодня. — Підстригся, чи, умийся, чаю, чи попий, з медом...
А то дивитись страшно, — каже безодня. І знову відвертається.