Нам більше не потрібно боятися суперечок, конфронтацій, проблем із самими собою та з іншими людьми. Навіть зірки стикаються, і з їхніх зіткнень народжуються нові світи. Сьогодні я знаю, що це –«Життя».

Іноді потрібно померти, щоб почати жити.

Життя не костюм, його не можна перекроїти і пошити заново, але й шкодувати про минуле теж не варто, інакше старість перетвориться на суцільний зубний скрегіт від жалю.

Стук серця, двох сердець, є вона  і він, темно, пізня ніч, вони біжать і сміються, дощ промочив одяг і волосся, вони кудись ховаються, чути звуки поїздів, у них мокрі обличчя, погляди, раптом проскакує іскра, дотики, пристрасть, поцілунки, хвилина, мить, мокрі обличчя, мокре волосся, мокрі губи, переплетення доль, заплутані думки і ще більш плутані почуття. І світ, що пульсує життям.

Що смерть? Адже справи людей не вимірюються лише межами їхнього земного життя.

Я відчував таку відчайдушну самотність, що хотів було накласти на себе руки. Утримала мене думка, що моя смерть не засмутить нікого, нікого на світі і в смерті я виявлюся ще самотнішим, ніж у житті.

Випадків дуже багато. Людина випадково знайомиться, випадково ухвалює рішення, випадково знаходить чи втрачає. Щодня сповнений випадковостей. Вони не змінюють основного напряму нашого життя. Але варто відбутися такої випадковості, яка торкається основної людини — чи то інстинкту чи свідомого початку, — як починають відбуватися важливі зміни життя або залишається глибокий слід, який неодмінно дасть про себе знати згодом.

— Мені треба почекати...
— Чекай, коли хочеш. Чекати. Чекати. Чекати... а жити колись?

Заради тебе однієї я живу, якщо це можна назвати життям.

Яке це величезне щастя любити і бути коханим і який жах відчувати, що починаєш звалюватися з цієї високої вежі!