Для щастя людині потрібні не тільки різноманітні насолоди, але також і надія, справа в житті та зміни.

Заздрість робить серце людини чорним, а його самої — нещасним, тому що вона знаходить спокій лише тоді, коли той, кому він заздрить, позбавляється дарованого йому блага. Заздрісник знаходить щастя за рахунок нещастя інших. Хіба це можна вважати щастям?

Ми нічого не говорили про кохання. Я не питав ні її, ні себе навіть про те, чи вона любить мене. Мені достатньо було того, що я її любив. І я боявся тільки одного, щоб щось зіпсувало мого щастя.

Ну от, мої друзі, ми й дісталися до повного щастя!

Усі магазини продавали різне, але все одно: сюди люди приходили, щоб собі купити нових себе. Купували сукні, думаючи, що разом із ним нове струнке тіло отримають. Купували туфлі, бо кожна пара була попелюшкіна. Усередині години за сто доларів була пружинка, яка самоповагу підводила. І всі усмішні магазини продавали щастя. Люди на щастя були готові спускати всю зарплату і ще в кредит його набирати.

Нічого більше не треба для щастя, — думав він, — умій тільки зупинитися вчасно, не заглядати в далечінь.

З одного боку, мені хочеться забути... Але з іншого, я знаю, що тільки він  у всьому Всесвіті може зробити мене щасливим... Знаєш, я прокручую все в голові знову і знову, намагаючись згадати, коли все почало руйнуватися...

Бути щасливим не означає, що у вас все досконало, це означає, що ви навчилися дивитися крізь недосконалість.

Втім, при голоді, холоді та безсонні ніяка дружба не зав'язується, і Дугаєв, незважаючи на молодість, розумів усю фальшивість приказки про дружбу, яку перевіряє нещастя і біда. Для того щоб дружба була дружбою, потрібно, щоб міцне підґрунтя її було закладено тоді, коли умови, побут  ще не дійшли до останнього кордону, за яким вже нічого людського немає  в людині, а є тільки недовіра, злість і брехня. Дугаєв добре пам'ятав північну приказку, три арештантські заповіді: не вір, не бійся і не проси...

Мені жилося непогано, але щасливий я не був.