Те небагато, що відомо в медицині, відомо лише небагатьом медикам.

Краще обійтися без замку, ніж без кохання.

Справжнє кохання розплачується за фальшиву. Ця аномалія, на жаль, часто зустрічатиметься, поки чоловіки не зрозуміють, скільки квітів косять у серці молодої жінки перші помахи обману.

Я вірю в кохання, у поцілунки, романтику, секс. Я не хочу, щоб все зводилося до якихось ідеальних рівнянь. Я хочу безладу та хаосу. Хочу, щоб хтось божеволів і тільки по мені. Хочу дізнатися і жар, і пристрасть, і піт, і безумство; і я хочу валентинки, амурів та всього цього барахла.

"Завжди"!... Яке жахливе слово! Я здригаюся, коли чую його. Його особливо люблять жінки. Вони псують всякий роман, прагнучи, щоб він тривав вічно. До того ж«завжди» – це порожнє слово. Між капризом та«вічним коханням» різниця лише та, що каприз триває дещо довше.

Після полудня він пішов на цвинтар і знайшов її могилу.«Енн Тейлор, народилася 1910-го, померла 1936-го», — було написано на надгробному камені. І він подумав: двадцять шість років. Та я тепер старший за вас на три роки, міс Тейлор.

Кохання зацвіте,
зацвіте -
і скукожиться.

Та й чи можна міряти життя результатами? За сумою результатів пропадає життя. А життя більше за будь-які результати. Життя — це насамперед кохання. Навчитися можна тільки тому, що любиш, і зрозуміти можна тільки те, що любиш...

Ми не вибираємо кого любити, так само як не вирішуємо - коли йде любов. Ми відомі Долею. Ми — лише її попутники. Доля закидає нас куди забажає, а ми нічого не можемо з цим поробити.

— Та я розумію... але не можу піти, доки не поясню вам причини моєї відмови.
— Та чого тут пояснювати? Я вам дуже вдячна, одного не розумію, чим я вам не підійшла?
— Ні в чому, ангеле мій, я не знайшов у вас вади. Так, але ж це ви показали мені, що я вам не милий. Та як же я міг узяти вас після цього за дружину? Життя зі мною було б для вас мукою.
— Нас про це не питають.
— Та що ж ми, дикуни? У 18 столітті живемо...