Справжнє кохання — це сліпа відданість, нерозділена покірність, самоприниження, це коли віриш, не ставлячи запитань, наперекір собі й усьому світові, коли всю душу віддаєш мучителю...

Мабуть, вся справа в ниточці. Вона  дуже тонка – настільки, що її неможливо побачити неозброєним поглядом, а з іншого боку, дуже міцна та довга – настільки, що її можна протягнути через океан.

Люди ніколи не замислюються над тим, що саме захоплення батьків найчастіше віддаляють від синів.

Італія – країна філософів. Тут прийнято сидіти за столом (так, на ньому можуть стояти їжа та випивка) і обговорювати з друзями непрості, делікатні, доленосні питання.

Кохання — воно  як сміх. Це рефлекс, якого втриматися неможливо.

В основі кожного кохання лежить егоїзм, і найдивніше те, що він переживає все інше. Жінку перестають любити, її готові відправити до біса, але з прикрістю бачать, коли вона  йде під руку з іншим.

А якщо й справді існувало велике і чисте кохання, яке він випадково розчавив, як тендітну ялинкову іграшку? Хоча що це за кохання, якщо його так просто знищити? Кохання має бути пружним і пухнастим, як новий тенісний м'яч.

Наше кохання як вітер — ти його не бачиш, але відчуваєш...

Не закоханість, а кохання – ось що важливо.

— Це так обнадіює, відчувати тепло громади тут, у нашому домі, цього особливого дня!
— Тату, ти не повинен вдавати, що любиш людей, — ми й так тебе любимо!