— Знаєш, я дещо зрозумів: це я робив усіх нещасними. Батько хворів, Едвард мучився, мати мало не наклала на себе руки, Роза не отримала того, в кого закохалася, Освальд переживав, що не може мене врятувати.
– Дозволь помітити: це і називається кохання … Той, хто може зробити тебе глибоко нещасним, може зробити і глибоко щасливим. Повір, одне без іншого не буває. Ти ж сам зрозумів: що більше сили віддаєш, то більше можеш отримати назад.

Люби його та дозволь йому любити тебе. Думаєш, хоч щось інше під небом має якесь значення?

Час зміцнює дружбу, але послаблює кохання.

— Я люблю тебе, — сказав я.
— Це пройде, — відповіла вона і поклала слухавку.

Тим, хто вірний у коханні, доступна лише її банальна сутність. Трагедію любові пізнають лише ті, хто зраджує.

Якщо хочеш знати, найбільше щастя відчувати, що тебе люблять. Не знати, а відчувати, то до чого ж тут голова? Ось і викинь із неї дурниці і зроби собі зачіску.

На мене, єдина перевага жінки (перевага дуже незавидна; і ворогові б не побажала) — це здатність наша любити довше, коли в коханні вже немає надії на щастя або коханого вже немає в живих.

Кохання вискочило перед нами, як з-під землі вискакує вбивця в провулку, і вразила нас одразу обох!
Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж!

"Вчора" тривало вічно.
« Завтра» не наставало ніколи.
До тебе.

Тільки тому, що я надто люблю та шкодую людей, я отримую щось замість цього.