— Я давно хотіла тебе спитати...
— Що?
- Чому я? Я не красуня, я не маю ні грошей, ні становища. У мене нічого немає. Чому я тобі сподобалась?
— Бо все це маю.
- Що?
- Гроші, становище, зовнішність... тому що в мене все це є. Мені не потрібне це від тебе. Гім Чан Ді, все, що тобі потрібно, бути Гим Чан Ді.
Вона любила його. Не так, звичайно, як на початку їхнього знайомства. Але й не менше. А просто інакше, інакше. Не як прекрасного принца і недосяжну мрію, а як до болю рідної, до найдрібнішої рисочки знайомої близької людини, яка щовечора з року в рік засинає і прокидається з тобою в одному ліжку, якому ти праєш білизну, і заради якої щодня встаєш на півгодини раніше, щоб приготувати гарячий сніданок і подати на стіл саме те, що він любить.
Усі жінки... настільки поспішають любити, що раптово їхнє кохання зникає, а вони так і не знають чому.
Все має власну температуру плавлення. Дружба, вірність, кохання, честь… Все! І не дай вам Бог перевірити цю страшну істину на практиці, близьких вам людях. А взагалі є прірви, в які людині краще не заглядати. Оскільки там нічого немає, крім зради, брехні, бруду та підлості.
Дивно, так? Пройти через сотні імен, щоб знову повернутись до неї. Щоб дізнатись, що тебе так відчайдушно любили.
— То я її люблю. Мабуть. Дивлячись, що вважати любов'ю. Це, знаєш, як із марками. Можу збирати, а можу не збирати.
— Але ж ти перестав збирати.
— Так я й не викинув. Он вони, лежать, під руку весь час трапляються. Особливо коли не треба...
Якщо тебе лякає турбота з боку чоловіка, то тебе ніколи раніше по-справжньому не любили.
— Але я її люблю, — заперечив він.
— А я люблю вас, — відповіла вона.
— Вам не здається, що в ній є маленька іскорка любові до мене? — поцікавився він, висовуючись на світ веранди.
— А вам не здається, що й у вас могла б бути маленька іскорка любові до мене? — спитала вона.
— Можливо, я зможу щось із цим вдіяти.
— Ніхто з нас нічого не може вдіяти. Усі люблять не тих, кого треба, усі ненавидять не тих, кого треба.
Я тебе люблю. Але ти вже мені не подобаєшся.