Коли він [сільський учитель] пішов, Антон Павлович глянув услід йому, посміхнувся і сказав:
— Гарний хлопець. Недовго провчить...
— Чому?
— Зацькують... проженуть...
Подумавши, він додав тихо й м'яко:
— У Росії чесна людина — щось на зразок сажотруса, яким няньки лякають маленьких дітей...
У нас тут так: ми діяли вчора, ми діятимемо завтра, але ми ніколи не починаємо сьогодні.
У день, коли дощ пах морозивом, я побачив, як мій кролик вирушив до раю.
У день, коли мідні труби старого складу пахли гаром, мій брат на моїх очах вирушив до раю.
Хай живе розлучення, панове! Він усуває брехню, яку я так ненавиджу!
Всі люди на світі дивляться в дзеркало і бачать у ньому якісь вади. Усі, крім нас.
— Я просто дотримуюсь протоколу.
- До біса протокол - ви можете вчинити правильно! Не лише заради цієї дівчини чи цієї пари, а заради дитини. Ось це ваша робота.
Усім потрібен хтось, кому не байдуже, чи повернемось ми додому.
- Коуле, такий я стану в майбутньому? Жінкою, яка всіх підвела?
- Ні.
— Тоді скажи мені, що станеться? Як усе скінчиться?
— Існує безліч кінцівок.
- І яка з них вірна?
- Вірна та...
-... Яку ти вибереш сам.
Вона просто боялася, вона несвідомо чекала, щоб він прийшов і змусив її прийняти своє кохання. Їй було несила, і одноманітна течія зимових днів, низка все одних і тих же вулиць, що приводили її, самотню, від квартири до місця роботи, цей телефон-зрадник — вона щоразу шкодувала, що зняла слухавку: так відчужено і присоромлено звучав голос Роже, - і, нарешті, туга за далеким літом, яке ніколи не повернеться, - все вело до байдужої млявості і вимагало за всяку ціну, щоб«хоч щось сталося».
Історія, як і самі спогади, має схильність до спотворення з часом чи гірше того – до втрати достовірності залежно від намірів тих, хто її пише.