Я довіряю всьому, окрім чортової людської натури.

- Господь дав нам чудо життя. Чудо народження. Чудо кохання. Він завжди зі мною.
- Чудо народження дитини наркомана? Диво в тому, що мати залишає його заради дози? Чудо кохання. Вас швидше вб'є той, кого ви любите, ніж якийсь незнайомець.

...У всього людства, що живе, є ще якесь інше знання, нерозумне - віра, що дає можливість жити.

Віра у свою правоту надає людині сили та терпіння, і навпаки, почуття провини виснажує сили людини.

— Ви знімете закляття, ти повернешся і випустиш нас.
- Думаєш?
— Ми віримо в тебе.

Трохи простодушної віри, і з її допомогою вони зрушать гори.

— Сер, запевняю: вона  справжня чудовисько! Вона  куди небезпечніша за дикого звіра, голодного дикого звіра з гострими іклами і пазурами, пекельного звіра, охопленого жагою помсти...
— Батьку!
- Сонечко!

Не те щоб я прямо караючий меч,
Але в гніві я загалом моторошний.
Нехай всі, хто здоров'я бажає зберегти,
Від мерзенних втримаються жартів!

Коли ми розуміємо, що змінились? Коли життя стає чужим? Ми хочемо бути сильнішими, жорсткішими, небезпечнішими. Але кожна з цих якостей набувається в певних умовах. Вони не з'являються з повітря. Чи не виникають просто так. Щоб стати рішучим, міцним і розважливим, потрібно пройти через безліч випробувань і потрібно не лише вигравати, а й зазнавати поразок, інакше не буде сенсу.
То чи справді це добре – стати жорстоким? Розважливим? Холодним? Людинастає черствим через багато обставин, і потім вже не може знову стати теплим і довірливим. Якщо ти небезпечний, то тебе встигли зламати. Значить, тобі було в сотні разів болючіше, ніж тим, хто тебе оточує. І тому ти навчився відрізнятись від них. Ти став сильнішим лише від того, що більше нікому не довіряєш і ні в кого не віриш.

Ми — не знаємо одне одного. Нас — ще немає  як займенника. Тільки - крапелька розчулення. Любовування. Жаль. Він — мигдальна форма очей, руки, зліплені стрункою.