Чи є вища з насолод, як насолода творити.

Ти шукаєш чоловіка, який знає відповіді на всі прокляті запитання та зможе сказати тобі: роби це, роби те. А такого звіра у світі не існує.

— Скажи, Костоправе, чи є боги? Я ніколи не вірила у богів.
— Не знаю, Пані. Я ще не зустрічав осмисленої релігії. Вони зазвичай непослідовні. Боги, судячи з описів їхніх шанувальників, переважно психопати з манією величі і параної. Не знаю, як вони живуть зі своєю одержимістю. Можливо, втім, що люди просто не здатні правильно інтерпретувати дії істоти, яка безмірно їх перевершує. Можливо, кожна віра — це потворний і брудний уламок істини. Можливо, і є сили, які ліплять наш світ. Але я ніколи не міг зрозуміти, навіщо богам у такому величезному світі хвилюватися через людські долі чи молитви.

Віра – це лише частина зцілення.

Одним і тим самим мозком мислити і вірити?

Дивись, як руйнується від неробства ліниве тіло. Як псується в озері без руху вода.

Ну не дрібнись... Надя.

Залишившись сам із собою,
придивися до обох.

Я вважаю, що ми всі з вами народжуємось українцями. І якщо ми народилися, то ми якось цього заслужили. Чи ми, чи батьки, чи пращури наші... Неважливо. І ця людина, я певен, була народжена українцем. Маленьким, пухким, рожевощоким українцем, 3,5 кілограми. Питання в іншому — як із цих трьох кілограмів людина перетворюється на стокілограмового хохла. Як це відбувається? А я вам поясню. Ми самі винні. Ось такі, як ви, Яна, як я, як ми всі. Ми самі винні.
Все починається у пологовому будинку. Народився цей хлопчик, треба занести. Занести обов'язково, треба дати лікареві! Не дали - залізай назад! А потім ми цю дитинку приносимо додому, і там ця дитинка — ще українець — як тільки почне мотати на вус, так стане хохлом. Що він бачить? Перше: тато. Тато сидить, природно, дивиться телевізор і каже:«Та у всьому винні ці козли, ці худоби, ці політики бісові!» Тим часом перераховує двісті гривень, які вчора заробив на пікеті, коли стояв за цих же козлів та смердючих депутатів! Це нормально. Не варто тато — стоїть хтось інший. Значить, хтось інший має взяти ці злодійкуваті бабки? Чому не я? Дитина намотує на вус, і наш українець — потроху — починає перетворюватися на свого тата. У цього хохла. Потроху. Не все втрачено.
Є дядько з ОВІРа, тітка з БТІ, і всі влаштовують хлопчика — куди? - в школу. Дорогу. Не... Дорогу школу. І закінчує дуже добре дитину школу. І їдуть усі відпочити на Дніпро, атестат здобули, одні п'ятірки. Звісно! Чому ні? Шашличок, коньячок, дуже смачно... А сміття? Сміття хохли заберуть. І в цьому піднесеному настрої вступаємо ми до інституту, ті самі допомагають вирішувати. І після інституту – куди ми їдемо? - на Дніпро! А що там усе загажено? А що ж там скрізь це сміття? Тут же табличка прибита: "Не смітити!" Хто ж тут насмітив? Що ж ці хохли не прибирають після себе?
І в хорошому настрої, на новій Хонді, подарованій до випуску з інституту, мчить наш уже напівхохол-напівукраїнець нічним Києвом, там, де немає доріг, і абсолютно насрати — даруйте мені — людей, які в цей час сплять. Прийшли з нічної... Або мати, яка втомилася на двох роботах, щоб нагодувати свою дитину... Тільки-но захитала пацана... А він мчить у майбутнє!
Майбутнє не за горами. У 20-25 років він стане депутатом. І перетвориться наш українець на стовідсоткового, чистокровного хохла. І все в нього буде добре. Щоправда, дітки навчатимуться у Швейцарії... Не тут — ну щоб подалі від хохлів. Відпочиватиме він не на Дніпрі — там уже він насрав — а на Мальдівах — ну, щоб подалі від хохлів. Квартирку собі купить, теж десь у Лондоні – щоб подалі від хохлів. Далі від цього всього... Не моє... Отака у нас загадкова хохляцька душа.

Історію творять ті, хто порушує правила.