— Та наплювати на це везіння! – сказав хлопчик. - Я тобі принесу щастя.

Коли кажуть« кінець світу», значить хочуть продати кукурудзяні пластівці, а от якщо кажуть«без паніки», тут уже справа серйозніша.

Сніданок у неділю – це побаченням не назвеш. За ним зустрічаються з ріднею, яку не люблять.

— Він такий добрий... [плаче] такий добрий. І я майже вже й люблю його.
— Ще б пак, сто тисяч праворуч, сто тисяч ліворуч, як не закохатися?

Ти стоїш на краю. Чи не стрибай.

- Нове правило?
— Ми злочинці, Альфреде, завжди ними були, нічого не змінилося.
— Ні, змінилося... все змінилося. Люди падають з небес, а боги кидають блискавки, невинні гинуть. З цього все починається, Сер. Гнів, лють, почуття повного безсилля. Гарні люди стають... жорстокими.

Відносини це не завжди просто. Люди розлучаються не просто так. Відносини просто так не закінчуються. Ми всі хочемо бути коханими, бути щасливими. Чому ми не такі? Ми стаємо умільцями з руйнування свого щастя, почуваємося, хоча, по суті, це наш вибір.

Ми змінюємося під впливом людей, яких зустрічаємо, і часом настільки, що самі себе не впізнаємо.

— Це як тіло жінки, там, унизу, де не залишаються жодних слідів, — сказав мені Яків.
Він хлюпнув у келих трохи коньяку.
- Тільки пологи залишають там сліди, - сказав він. – Але не кохання і не зради. І не ми, чоловіки. Лише у тілах наших матерів ми залишаємо сліди, але не у тілах наших жінок.

Людина, що мучить своїми демонами, зовсім несвідомо мститься ближньому.