— Знаєш, я почуваюся другорядним актором у мелодрамі, який нудиться за лаштунками, до ладу не знаючи, що відбувається на сцені.

— Чудово розумію, — сказав я. — Моя власна роль змушує мене подекуди кидатися на пошуки автора цієї ідіотської п'єси. А ти спробуй подивитися на справу інакше: таємничі історії рідко виявляються такими, якими ти їх собі уявляєш. Як правило, все виявляється просто й пішло, і коли правда розкривається, залишаються одні мотиви — примітивніші нікуди. Ворожити і перебувати в ілюзіях часом набагато приємніше.

У грі, яку ми ведемо в житті, все залежить не від того, на що ми сподіваємося, чого заслуговуємо, а від того, що ми беремо!

Вбив я під впливом афекту. Тепер і курять і чай п'ють під впливом афекту. Ви ось у хвилюванні мою склянку захопили замість свого і курите частіше за звичайне... Життя є суцільний афект... так мені здається...

Моя дружина, знаєте, дуже ображається, коли я не снідаю вдома. Я їй недавно урочисто обіцяв — якщо не форс мажор, то обов'язково сніданок вдома. А потім, як не снідати, коли це так... Туман за склом, легковажність сама по радіо, будуар, у Нори він ліловато—бежевий, вона  недавно собі обробила його панно зі слонової кістки, килимові покриття поклала — краса. Як не снідати, падре, коли я обожнюю моменти, в які час так зупиняється. За вікном гілки в тумані, створення в піжамах – на тахті, на пуфику, перед дзеркалом крутяться, всюди – блюдця та чашки з кавою , чаєм, нас всього троє, а чашок щоб – батареї – там пригубили, тут недопито, там на пінку слід. від помади. Щоб на всіх блюдцях крихітні печиво, вафлі, трикутні бутербродики з гірким апельсиновим мармеладом. Це – правильний ранок.

Будь—яка армія починається із солдата.

У цьому світі абсолютної чужості якщо і є хтось, кому можна помахати рукою або зателефонувати непрацюючим телефоном, то тільки члену своєї сім'ї. Якщо, звичайно, він ще не наклав на себе руки.

Вплив опозиції зростає,

В неї все більше страждає,
Вона  ж разом з владою їсть і п'є

І на неї гарчить, але не кусає.

Я думаю, якби у мене був друг, і він кинув би мене, я б дуже засмутилася.

Насамперед мені чомусь здавалося, що хоч на війні і страшно, але все відбувається поступово, що людина входить у війну як гвинт. А тут війна вбивала мене кудись, як цвях у перегородку. Удар — 22 червня; удар — я в казармі; удар — я в товарному вагоні; удар — я в цій траншеї. Може, ще один удар — і цвях вийде кудись по той бік переборки, де вже нічого немає: ні війни, ні мене.

Варто раз померти і пріоритети відразу змінюються.