Сидиш собі на дивані у своїй квартирі, хочеш – у трусах, хочеш – у костюмі клоуна, та хоч голий сидиш. Тикаєш у кнопочки на клавіатурі або на екрані і начебто спілкуєшся. Задаєш питання, відповідаєш на чужі, свою думку висловлюєш, жартуєш, смієшся… Тільки смієшся як? Дві кнопки натиснув: двокрапка та дужки – рахуй посміявся, а для особливо лінивих можна навіть одну натиснути – список твоїх емоцій на екрані. Смайли, посмішки, колобки з прапорцями. Тільки це не ти посміхаєшся – це ці колобки сміються. Їм весело, вони радіють, обіймаються, цілуються, катаються по підлозі від сміху. Це вони там, у своєму віртуальному світі. А двоє сидять біля моніторів і думають, що це їхні емоції.

Іноді доводиться чимось жертвувати заради своєї країни, і ці жертви можуть згубно відбиватися на рідних і близьких людях.

Чому Україна найбідніша країна за найбагатшого президента? Чому паліїв магазину«Рошен» знайшли набагато швидше, ніж паліїв військових складів? Чому ви скасували закон про незаконне збагачення? Чому ваші цукерки досі можна купити у Росії?

Чим довше чекатимеш, тим більше днів ти втратиш назавжди.

— Спокушай мене! Завоюй мене поглядом! Давай же!

— Та я вже... завойовую.

— Ой вибач...

Біль завжди краще переносити у світлі дня.

Знищення порад, встановлення порядку в Росії — це рішучий удар нашому вітчизняному комунізму, це перемога на нашому внутрішньому, промисловому фронті. В ім'я її вся розсудлива Франція не зупиниться перед жертвами.

Де є життя, там є і надія. Моя надія спалахнула як свічка у темряві.

Якби я намагався зачарувати жінку своєї мрії, я не став би її знайомити з тими, хто може вивалити на її голову стільки компромату.

Що ні вік, нам ясніше і чутніше

крізь надрив ліберального воя:
немає  небезпечнішої і немає шкідливішої,

ніж свобода зовсім без конвою.