Війни починають колись хочуть, але завершують, коли можуть.

Я хочу бути такою, як ти. Бачити те, що ти бачиш, любити те, що ти любиш...

Чим складніше і занедбане становище, тим простіше з нього вихід.

Ніхто не зобов'язаний нікого любити, але є такі речі, як повага.

За такий короткий термін старе зруйнувати можна, а створити нове дуже важко. Не можна…

У людей тепер немає  часу одне для одного.

— Я мріяла про цю хвилину з того дня, як ми познайомилися. Я мільйон разів усе репетирувала у себе в голові — як ти дивитимешся, що говорити, що думати. І знаєш, що...
- Що?
— Я просто придумала тебе. Я ніколи не думала, що відчуватиму, я тільки хотіла зробити тебе щасливим. Мені здавалося, що я тебе не гідна.
— Але ти гідна, Роуз, гідна, гідна.
— Я знаю, знаю, але Алексе, ти мене не вартий.

Легковажно непроникливі люди, і людина в іншому каптані здається їм іншою людиною.

Писати простіше, ніж говорити... Рука здригнеться, ніхто не побачить, голос здригнеться всі почують...

Телефон уже не ключ, а замок. Величезний амбарний телефон, який не зламати. Він не піддасться. Здоров'яний, старий, пластмасовий, червоний телефон. Він не дзвонить. Вона  мені не дзвонить. Ти не дзвониш. А за вікном знову дощ. Можна ж збожеволіти! Як ти не божеволіла всі ці роки? Скільки разів дивилася на свої вени, вивчаючи їх із хірургічним інтересом. Скільки разів висипала на долоню жменя транквілізаторів, які можуть дати не лише здоровий сон без снів, а й темряву без дощу? Я ***ався думати про це. Я подзвонив тобі сам.