Ми любимо тих, хто робить нам боляче.

Іноді я хотіла зірватися з місця, де він стоїть, впритул до мене. Здавалося б, навіщо тікати від кохання, коли воно  поряд зі мною? А це був страх втратити тепло так само несподівано, як його одержала. Наново позбутися найважливішого – боялася не пережити... Жах щастя, що наближається, невимовний. До його появи, чуючи стукіт у двері, я відчувала спокусу закрити її на додаткові замки і не відчиняти ніколи. Мало хто там. А я боюся змін: особливо страшно, коли вони на краще. Адже до нього швидко звикаєш, мимоволі. А потім, як правило, доводиться відвикати – рано чи пізно, болісно.«Краще я взагалі не чекатиму і до чогось звикати...» - вирішила я якраз тоді, коли почула скрип дверей, що відчинялися. Без попереднього стукоту. Він мав ключі від мого серця.

Я не переношу дурнів, але в житті через них доводиться буквально продиратися.

Ми хочемо, щоб усе лишилося, як було. Ми миримося з болем, тому що боїмося змін, боїмося, що все розсипеться... Ми обидва заслуговуємо на кращу долю, ніж залишатися разом тільки зі страху саморуйнування.

Ми не можемо уникнути страждань у цьому світі, але ми можемо вибрати того, хто завдасть нам болю.

Померти від його неземної краси навряд чи комусь загрожує, зате у нього зовсім розбійницька пика.

Вони не змогли врятувати її тіло, але зберегли її душу.

Тільки втілення у життя мрії дитинства може принести щастя.

Перепилювати чужі глотки - це далеко не так весело, як може здатися збоку. Вміти захистити себе і те, що тобі дорого – це одне. А вбивати всіх поспіль зовсім інше.

Іноді дуже важко чинити правильно. Наприклад, спробувати достукатися до недоумків. Або протистояти недоумку.