Абдурахман Мушфіки

Кравчий-ранок, наповнивши свій кубок, завісу з околя звільнив,
Вогневий помаранець світанку з-за пазухи вийняв схід.
Вся земля ароматом весняним задихала і спалахнула раптом,
Молодим пахощом рейхана запалився блискучий луг.
Ось шипшини строкаті зірки без числа запалює квітник, -
Наче сотню блискучих пряжок начепив він на свій комір.
Якщо ніч упивається амброю своєї золотої квітки, -
Спрагу ранку росистим диханням благодатно напувають хмари.
Прибігає пурпурове полум'я зеленим морем дерев, -
Перед ним відступають тумани, срібломісячну чашу здіймання.
Ось встають вінценосці-тюльпани, гордий полк їх відважний і ньому,
Із зорі сплетені їхні аркани, і на кожному рубіновий шолом.
По ристалищу — полум'яних лілій несамовитий загін проскакав,
Їхні плащі відливають смарагдом, і в кожної алмазний кинджал.
Заблищала з терня троянда, встала зелень із пороху землі, -
Вітер дав їм щити і кольчуги, щоб у битву без трепету йшли.
Костяним нестаріючим гребенем він вміє легко розчесати
Непокірну чубчик самшиту, гордих пиній хвилясте пасмо.
У друзів переповнені кубки, п'яніли вони на бенкетах.
Горе мені! На очах моїх сльози, на опущеній темряві — порох.
Я один не дружу з небозводом, одному мені ворожазірка.
Ніколи не сміється мені щастя, мені успіх не співає ніколи.
Каменем у голову рок мені націлив, знищив моє буття,
Дух  мій терпить жорстокі муки, зневажається тіло моє.
Горе мені! Хто в дорозі оступився, нехай руки милосердної не чекає.
Хай пошле йому милість Всевишній від своїх безмежних щедрот!