– Коли? – хрипко спитав він.
— Завтра. У Тінистому Каньйоні.
Хлопець проковтнув, і я бачила, як сильно його зачепило це зізнання, але він намагався не подати виду:
— Гаразд.
Я видала звук, частково схожий на сміх і частково на схлип.
— Тільки ти міг дізнатися про неминучу смерть і сказати на це«гаразд».
— У тебе немає маски, і ти така сіра. Але ти краще ніж нічого!
— Тут усі носять маски?
— Звичайно! Як же без маски дізнатися, що ти щаслива, чи сумуєш, чи злишся, чи хочеш десерт.
— У мене є обличчя.
— Ти сказала, що думаєш?
— Так. Щоправда, не вголос.
Зачекаємо хитати головою, щоб не відвалилася. Вона не для того, щоб нею качати, вона для того, щоб нею думати.
— Що в тебе в роті?
— Це сигара.
— Не какашка?
— Ні!
— Пахне також.
... про дівчину, яку зачарував злий чарівник. І ця дівчина, прекрасна дівчина, перетворена на лебедя. Тільки на кілька годин, уночі, лебідь знову стає дівчиною. Одного разу вночі з нею знайомиться принц, і вони закохуються, і вона розуміє, що це те саме, що дозволить їй перетворитися на дівчину.
— І чим скінчилося?
— Пообіцяв одружитися і зрадив з іншого, звичайно ж.
— Дівчина залишилася лебедем?
— Померла!
— Через принца сраного?
— Яка головна спокуса у житті? — Запитали учні Ходжу Насреддіна.
— У житті учня — поганий вчитель, — відповів Ходжа, — у житті працівника — предмет праці, у житті вчителя — старанний учень.
Коли зачиняються двері, обов'язково відкривається кватирка.
— Це справа надзвичайної терміновості.
— Боже, сер Малкольм. Куди поспішати єгиптянам віком дві тисячі років?