Що за часи настали. Епоха небагатослівних рішучих жінок та балакучих рефлексуючих чоловіків.

Ти стаєш поліцейським, щоб ніхто не страждав. Але, зрештою, найбільше страждаєш ти.
Стаєш поліцейським, щоб ніхто не помер. Але, в результаті, помирає твоя найближча людина.
Стаєш поліцейським, щоб усі були щасливі та любили одне одного … Але, зрештою, ніхто тебе не любить.
Тож винний від тебе біжить. Невинний чіплятиметься до тебе. Ти залишишся сам.
Самотність – це наша доля.

Життя нагадувало дешеве порно. Той самий потік каламутних філійних рідин. Та ж повна відсутність виразного сюжету.

Ось ви говорили про сенс… нашого… життя… безкорисливість мистецтва… Ось, скажімо, музика… Вона  і з дійсністю найменш пов'язана, а якщо й пов'язана, то безідейно, механічно, порожнім звуком, без асоціацій. Проте музика якимось дивом проникає в саму душу! Що ж резонує у нас у відповідь на приведений до гармонії шум? І перетворює його для нас на джерело високої насолоди… І об'єднує… І вражає! Навіщо все це потрібно? І, головне, кому? Ви відповісте: нікому. І… І ні для чого, так. Безкорисливо. Та ні… навряд чи… Адже все, зрештою, має свій сенс… І сенс, і причину…

— Ну, в чому справа?
— Що?
— Що означає«що»? Не хочу слухати цю брехню, коли я працюю.
— Не можу. Мені треба працювати під музику. Мене це заспокоює.
— Знаєш, мене мінет заспокоює, але ж ти не вафлиш мені, коли я працюю.

Коли затихли голоси на дитячих майданчиках, на зміну їм прийшов відчай. Дуже дивно, що відбувається у світі без дитячих голосів.

Коли всі стають стадом, погано для стада.

— Ми обидва маємо дати собі другий шанс.
— З цих других шансів ніколи нічого путнього не виходить...

Якими б ми, жінки, не були пропаленими стервами, всередині завжди чекаємо на диво.

Прикро, коли хочеться сказати комусь, як він не потрібен, а знайти того, хто не потрібен, ніяк не вдається.