Знаєте, буває таке: ти ніколи не був у якомусь місці, не жив у якомусь часі, але потрапляєш кудись, чуєш щось, вдихаєш якийсь запах, і тобі здається, що в тебе ностальгія з того самому місцю, в якому ти ніколи не бував.
Він ішов у кабінет, лягав і залишався знову один з нею, віч-на-віч з нею, а робити з нею нічого. Тільки дивитися на неї та холодіти.
Я весь час турбуюся про все. Я турбуюся, що я турбуюся. Єдиний спосіб цього позбутися – вийти на сцену. На мою думку, життя побудоване на відчуттях, як і все інше; гра на сцені - спроба відтворити це відчуття.
У деяких (я добре знаю таких людей) тінь смерті передує її наступу: вони втрачають надію, апетит, життєздатність. Вони відчувають, як йде сенс життя, розуміють, що втратили або взагалі не досягли того, чого прагнули всім серцем, і перестають боротися. В очах таких людей читаєш: я мало брав від життя, і цього вже не виправити.
... якщо я відчуваю, що я зайва, я спокійно огортаюся своєю незалежністю, як плащем, прикриваюсь своєю гордістю, як вуаллю, і віддаляюся на самоту.
Щодня я відчуваю, що є новий секрет... нова брехня про моїх батьків та їхні вчинки. Я не хочу, щоб моя мама була винна, Арчі. Я, правда, хочу, щоб це було брехнею.
Кілька разів траплялися крамниці, де торгували марними речами, артани їх так і називали — дрібнички.
- Я позбавлю вас голосу.
- Напишемо.
— Відріжу руки.
— Почнуться запитання:«Хлопці, чому гуляєте без рук»?
(— Я позбавлю вас голосу.
— А ми напишемо.
— А я відірву вам руки.
— І всі питатимуть:«Чого вони тут шурхають без рук»?)
Мені здається, що іноді ти так непокоїшся за тих, кого любиш, що забуваєш, що є ті, хто тебе любить.