А хіба так не буває? Стоїть у лісі сосна, немов вежа незламна, можна подумати, століття простоїть, а стукнеш її гарненько обухом, і в середині виявиться одне дупло. І труха сиплеться. Так і з тевтонською могутністю.

Хто мовчить,
Той більше чує.

Ми були разом, я забув весь світ.

А зараз люди дрібні. Начебто і вбивають рідше, зате гадять частіше. І люблять, мов дохлу кішку гладять, і гніваються половинчасто, і прощають у третину серця.

Дія - найближча сходинка успіху.

Життя дає мені їжу для роздумів, але переварити її мої мізки не в змозі. Чи це повинен робити шлунок?

Ми складаємо страхи, щоб допомогти собі впоратися з реальністю.

... адже стара стародавня Росія, де титул відчиняв багато дверей, дивно ще тоді вживалася з новою Росією, де дворянство як правлячий клас вже зжило себе, і де починало цілком чітко вже жити і поживати зовсім іншого складу суспільство — з легкої руки радянських підручників його прийнято називати "буржуазним".

Я не дуже зрозуміло говорю, але я не дуже зрозуміло і думаю.

Тепер ти ясно бачиш речі. Бачиш ці безглузді життя, дивні голоси. Навколо Міллі Ваніллі. Ти дивишся на речі, які не можеш купити, а тепер навіть не хочеш купувати. Все це залишиться після твого відходу, після смерті. І тоді ти розумієш, що всі ці речі в яскравих вітринах, ці моделі в каталогах, ці фарби, ці спеціальні пропозиції, ці рецепти Марти Стюарт, ці гори жирної їжі лише спроба відстрочити нашу смерть. Але марно.