Так, і протилежності притягуються, але чи надовго?

Все цієї весни особливе,
Живіше горобців галас.
Я навіть висловити не пробую,
Як на душі світло та тихо.

Я ненавиджу обивательщину набагато більше, ніж гріх.

Як знати філософам, що між собою гадають,
В якому вогні цей тлінний світ згорить,
Чи не той це жар, що день за днем ​​спалює
Досі нетлінну красу її ланить? Мені щиро шкода, що Белла хвора, Джеку.

У ночі свої закони, своя магія, своє призначення. Вона  звідниця, вона  розлучниця, вона  надія і вона смерть, вона  народження життя і вона ж несе смерть. І піди розгадай, чим стане наступна для тебе.

Ніхто ніколи не дізнається, що могло статися.

Можливо, істинна дійсність завжди надто невдячна, щоб її сфотографувати, надто безглузда чи надто безглузда чи надто страшна, щоб її не олітературювати. І тим не менше це дратує, якщо хочеш дізнатися правду: образливо, коли тебе обдурюють такою собі солодкої картинкою.

Страх зазвичай супроводжує уяву. Це ніби плата за уяву.

Він не те, що був зачеплений за живе, він був у це живе тяжко поранений.

Цікаво: де те кохання, якого так багато? Те кохання, яке є в кожному кадрі старих чорно-білих фільмів... Ось, ну те саме кохання, яке жене кудись самотніх ковбоїв, те кохання, яке змушує так часто і довго курити героїв французьких та італійських кінокартин, та кохання, яка відчувається в кожній із сімнадцяти миттєвостей ну тієї самої весни... Де вона? І чи є вона тут? І чи є вонатобі в цьому місті? Але іноді, коли купуєш пляшку пива в нічному кіоску або випиваєш другу чи третю чарку чогось у прокуреному барі, ти раптом відчуєш себе героєм якогось старого і, звичайно ж, звичайно ж, улюбленого кіно. І тобі здасться, що на тобі гарний довгий, білий плащ і гарний капелюх. Що все це, ну, тобто все ось це, що відбувається з тобою — це не що інше, як початок прекрасної дружби. Дружби з цим дивним часом, коли ти живеш. Дружби без кохання.